На гімнастику Надю у 7 років привів дідусь. Першим тренером для неї стала Джульєтта Чорна. Дівчина пригадує, як ще у молодшій групі розминку завжди проводили десь осторонь і коли діти ставали у "місток", виходило, що можна було бачити килим і вона завжди підглядала за старшими гімнастками, вже тоді мріяла про великий спорт.

Результати дуже швидко пішли вгору - Надя вигравала усі змагання у Чернівцях і почала їздити на спортивні збори до Києва. Якось під час однієї з поїздок, коли їй виповнилося тринадцять, вже перед від'їздом додому, тренер підходить до неї і каже: все, Надія, ти залишаєшся.

Першу реакцію матері на таку звістку легко можна зрозуміти. Вона неабияк перелякалася і казала, що цього не буде! Проте Надя, навпаки, ніби зітхнула з полегшенням, адже мрія наблизилася до неї на максимально близьку відстань і вона готова була витримати будь-які випробування.



Наступні три роки дівчина провела у столичному інтернаті для спортсменів. Додому приїздила хіба що на новорічні свята.

Щоранку тренування починалися о пів на дев'яту і тривали до сьомої-восьмої вечора лише з невеликою перервою на яку, до речі, і не завжди відпускали.

Щодня - зважування. За кілька зайвих грамів - стрибки, поки не зженеш. У єдиний вихідний - неділю, дівчата здебільшого просто спали, щоб набратися сил перед наступним тижнем, або ж все одно приходили до зали. На прогулянки, кіно, театри, музеї часу не було.

Проте, для тих, хто насправді любив гімнастику, витримати такий режим не так важко. Глядачі звикли бачити на килимі усмішки, легкість, піднесеність та красу, а от усі нерви тренувального процесу, емоційне та фізичне виснаження залишаються поза кадром.

Стосунки у колективі гімнасток важко назвати простими і дружніми. З одного боку, постійне перебування в одній залі, виснажливі тренування, участь у групових вправах, усі хвилювання, які вони переживають разом, не можуть не зближувати. Та водночас жорстка конкуренція, боротьба на виживання за місце у збірній породжують заздрість, а часом недовіру та підлі вчинки.

- Там виживають лише найсильніші, - каже Надя. - Ті, у кого є сила волі та витримка, ті, хто вміє ні на кого не звертати увагу, спокійно та впевнено іти до своєї мети. З першого погляду усі один одного дуже люблять, завжди усміхаються, обіймаються, проте конкуренція настільки гостра, що очікувати можна усього. Психологічний тиск, насмішки, наклепи… Конфлікти та непорозуміння траплялися дуже часто, проте у мене все ж таки були друзі, з якими я насправді почувалася дуже затишно і відчувала підтримку у найскладніші моменти. А покинувши школу, гарні стосунки встановилися навіть з тими, з ким раніше були напруженими.

Цікаво, що у школі існує навіть своєрідна дідівщина. Старші гімнастки часто дають молодшим різні доручення, які ті мають виконувати. До прикладу, посилають менших за забороненими солодощами чи морозивом. Потім пакунок доводиться пронести повз кабінет тренерів. Якщо ж спіймають, в жодному разі не можна видавати замовника, доводиться казати, що усе твоє.



Не секрет, що обираючи поміж пряником і батогом у великому спорті дуже рідко схиляються до першого. І хоча слово тренерів часто могло бути дуже образливим, а гнів їхній воістину страшний, Надя запевняє, що дівчата своїх наставниць поважають і дуже люблять, а самі ж Дерюгіни найбільше цінують тих, хто самовіддано працює.

Після трьох років у школі Дерюгіних дівчина вступила до столичного вузу і планує бути тренером

- Завоювати довіру Альбіни Миколаївни дуже складно, - говорить Надя. - Проте якщо вона була і ти її втратив, повернути майже неможливо. Усім нам діставалося - комусь частіше, а комусь взагалі постійно. Якось мені діставалося від Альбіни Миколаївни цілий тиждень і я вже просто не витримувала. Одного дня, а у мене саме був день народження, я прийшла зранку з коробкою цукерок і з порога кажу - хочу вас пригостити. Альбіна Миколаївна тільки подивилася на мене з-під окулярів, привітала і на цілий день залишила у спокої - отакий зробила подарунок. Часом вона була до нас доброю, а траплялося таке, що могла навіть пожартувати (сміється, - авт.). Та насправді значно гірше, якщо тренер взагалі не звертає на тебе уваги, а коли кричить - це ж навіть добре.



Недаремно художню гімнастику називають спортом краси і грації. Завжди стрункі та витончені дівчата легко можуть завоювати симпатію хлопців, проте дуже часто до кінця своєї спортивної кар'єри залишаються самотніми.

Тренери чітко давали зрозуміти - будь-які стосунки негативно відображаються на заняттях, адже думками перебуваєш вже десь далеко за межами спортивної зали. Тому, попри те, що ровесники вже давно крутити романи, для «дерюгінівців» кохання також було під забороною.

- Ні я, ні мої подруги по команді ніколи не зустрічалися з хлопцям, - зізнається Надя. - Ми всі добре знали, що за таке можна просто вилетіти зі школи. Та, чесно кажучи, нам було зовсім не до романтики. Ми так занурювалися у спорт, що жодних думок про хлопців не виникало. Можливо, старші дівчата і зустрічалися з кимсь, але приховували це.



- Найбільшою моєю мрією було б хоча б раз торкнутися килима на Кубку Дерюгіних, - розповідає гімнастка. - Боротьба за участь у найпрестижніших змаганнях була справді жорсткою, проте мені вдалося завоювати право виступити на етапі Кубка світу на гран-прі, у показових виступах на Кубку Дерюгіних. Пам'ятаю, які переживання були перед виходом. Я тоді добре пройшла вправу зі скакалкою, а коли вийшла на обруч, так перехвилювалася, що під час одного кидка предмет вилетів за межі килима. Я підкинула обруч і не зрозуміла, де він, потім від жаху переплутала усі елементи у кінцівці. Після такого виступу я готова була вже збирати речі, щоб їхати додому, проте наступного дня пройшла вправи зі стрічкою та м'ячем ідеально чисто. Коли під час наступного серйозного старту довелося починати саме з обруча, довго не могла зібратися, проте мені пощастило, що тоді за лаштунками була мій тренер з Чернівців і вона дуже підтримувала, хоча здавалося, що переживає ще більше, ніж я. Я дала їй запасний обруч і кажу, якщо щось трапиться одразу кидайте мені на килим, проте, на щастя, тоді все обійшлося... Тепер вже сама працюю тренером, хоча і продовжую виступати. Гадаю, що всьому свій час і я відчуваю, що отримала від гімнастики усе, чого хотіла.

---

Слово тренера

Те, що Надія буде хорошою гімнасткою, я побачила по очах



- Таких учениць, як Надя, у мене було не так багато. З першого дня, коли вона прийшла до спортивної школи, побачила, що дитина буде працювати. Навіть не по статурі, як більшість може подумати, не по фізичних даних, а по очах. Її привів дідусь і вона так подивилася на мене серйозно, - як зараз це пам'ятаю. Багато чого їй дала природа - дані у дівчинки було хороші, проте вона усе робила з душею і була дуже працьовитою. Надя і зараз у чудовій формі і я вважаю, що це далеко не кінець її спортивної кар'єри.

Ольга СКЛЯРЧУК, vidido.ua